Про емоції в новинах

[mprotsenko]

malyj_gorgan тут не так давно скаржився на засилля емоцій в новинах. (Оригінальне формулювання в пості було інше, але в коментах якось порішали.)

Але проблема не тільки в емоційному контенті - проблема в його нестачі там, де його нема. Ось президент прямим текстом каже, що він ненавидить демократів, і що демократи ненавидять Америку. Здавалось би - процитуй на перших шпальтах, воно того варте. Ан ні. Тиша. Факт похований глибоко всередині статті.

Куртіс Ярвин в новинах не фашик типу Дугіна, а людина з "controversial views on race" (пряма цитата з заголовку НЙТ). Можна продовжувати і продовжувати - купу речей, які є outrageous, але мейнстримні новини подають їх як "щось незрозуміле, controversial, unclear, треба послухати обидві сторони, do your own research".

(А тих, хто називає речі власними іменами - навіть не в матеріалах, а у власному Твітері, звільняють - як це сталося з Террі Мораном після того, як він в персональному твітері назвав Стівена Міллера хейтером. Або виживають з редакції - як карикатуристку ВаПо, яка осмілилися намалювати карикатуру на Безоса і Трампа.)




Так що більше б емоційно зарядженого контенту в новинах би не завадило. Та, собсна, і блогери могли би більше додати емоцій - наприклад, ті, хто обурювався кенселінгом, могли би чесно і пропорційно писати про той кенселінг, якій відбувається зараз. (Зараз він як раз 100% як в СРСР - де звільняли за нелояльність партії і лідеру. Я знаю, ви вмієте давити на цю емоцію, на страх перед СРСР і диктатурою!)

Словом, не варто стримувати емоції. Цитуючи Quellcrist Falconer (персонажку серії книг про Такеші Ковача авторства Річарда Моргана):

The personal, as everyone's so fucking fond of saying, is political. So if some idiot politician, some power player, tries to execute policies that harm you or those you care about, take it personally. Get angry. The Machinery of Justice will not serve you here - it is slow and cold, and it is theirs. Only the little people suffer at the hands of Justice; the creatures of power slide out from under with a wink and a grin. If you want justice, you will have to claw it from them. Make it personal.

Comments

[malyj_gorgan]

Ти не зрозумів (ну, або я не уточнив): котик, хлопчик, дівчина в чужій оргії -- то все проблеми, в яких можна співпережити. (Заможність учасників ролі не грає)
Непередана зброя, порушена міжнародна домовленість, потепління, баланс податків-видатків -- щось абстрактне, що викликає лише раціональний відгук, не емпатичний.

[mprotsenko]

Ти не зрозумів (ну, або я не уточнив): котик, хлопчик, дівчина в чужій оргії -- то все проблеми, в яких можна співпережити.

Ні-ні-ні, я як раз про те, що співчуття/співпереживання - як раз НЕ дуже добре працює в новинах, і неважливо це, далеко чи близько відбувається.



Давай візьмемо українців в США, які дивляться/читають новини (група, яку ми добре знаємо і навіть трохи бачимо в дзеркалі).

Для того, щоб казати, що тим українцям реально просто співчувати ПіДідді/його коханці-жертві (бо є кому співчувати), а курдам/гаїтянам - навпаки, співчувати важко (бо новини про них абстрактні), треба зробити два серйозних зусилля:

* проігнорувати реальні деталі справи ПіДідді (які роблять її набагато менш реалістичним сценарієм для пересічних, ніж доля курдів в Сирії/гаїтян у Огайо)
* проігнорувати той факт що про курдів і гаїтян є купа НЕ-АБСТРАКТНИХ новин, які подають і персональну історію хлопчиків-котиків (якій можна співчувати), і собсна проблему. (або безпосередньо, або шляхом їх постановки поруч з іншими новинами на саме цю тему в одному випуску)

(Я навіть не кажу про глобальне потепління - там персональних історій про постраждалих фермерів і не тільки фермерів - дупой жуй!)

Нагадаю, що курдів кинули набагато жорсткіше, ніж українців, і історій було дофіга - ось 30 секунд в гуглі:

https://www.cnn.com/2019/11/26/middleeast/syria-kurds-safe-zone-ward

І українцям ця історія, здавалось би - дуже важлива, бо якщо вчора кинули їх, чому завтра не кинуть нас? (я писав тоді в приватних чатиках тривожні пости.) І співчувати є кому, історії персональні та і Сирія до України доволі-таки близько, ближче навіть, ніж той Дідді для глядачів з Східного Узбережжя.

Але хуй там плавав - реальним курдам і реальній небезпеці українці не співчувають, а за ПіДідді навіть ти слідкуєш. (Це легко перевірити кількістю реакцій - хоча б порахувавши дописи і коменти на цю тему, ПіДідді веде з розгромним рахунком.)

Тому сорі, теорія про співчуття-співпереживання через історії конкретних хлопчиків і котиків не витримує перевірки реальністю. А реальність в нас хуйова - тому я і вважаю, що в розмовах про те, що на неї впливає, треба бути ретельним, і не намагатися натягнути те саме співчуття-емпатію-симпатію на щось зовсім інше, хай навіть і споріднене.

[mprotsenko]

Заможність учасників ролі не грає

Як же не грає, якщо ти фізично не можеш уявити, як це воно - закидуватися кокаїном для оргії, коли той кокаїн йде по 200-400 доларів за грам, і ти шансів спробувати його в житті маєш приблизно нуль?

До речі, та ж сама проблема працює в зворотній бік - якщо ти в житті ані разу не голодував, співпереживати досвіду палестинських дітей ти фізично не можеш, в тебе нема тих переживань, на які можна опертися?

Навіть я себе ловлю на тому, що спілкуючися з українцями з ПТСР я не відчуваю того, що відчувають вони - наприклад, мене не тіпає від гучних звуків, бо я не сидів по підвалах-коридорах під Шахедами... (А ось ізраїльтяни, які мають досвід перебування під обстрілами - легко можуть, і те, на що в мене йдуть секунди і хвилини - вони розуміють моментально, без слів...)

Тобто тут не просто заможність - а доступ до того чи іншого lived experience. І наш, український lived experience набагато ближчий до курдського, ніж у пересічного американця - до досвіду ПіДідді.

[malyj_gorgan]

> Як же не грає, якщо ти фізично не можеш уявити,
По-перше, обʼєктом емпатії там для багатьох є не заможні учасники оргії з одного боку, а менш заможні їхні жертви. Але я не погоджуюся і з самим твердженням. Для співпереживання не потрібно фізично могти правильно уявити на реальному досвіді. Весь постсовок масово співчував багатим (тим, котрі теж плачуть), не дивлячись на відсутність реального досвіду.
Та що там казати, індивідуальне співпереживання присутнє в реакції людей на книжки чи фільми про супергероїв, джедаїв, орків-ельфів-гобітів-магів і т. п., хоча що там можна фізично уявляти. Напевне, основна фішка там саме в особистому співпереживанні, тій самій емпатії.

О, придумав хороший приклад, щоби пояснити, про що я веду мову. Я не знаю, як зараз показують олімпіаду по телевізору, дивився олімпійскі ігри востаннє в 1994-му році в США, а до того -- якихось пару разів ще в Україні, і дуже добре памʼятаю критичну різницю в телевисвітленні. В Штатах мінімум половину часу займали не репортажі як такі, а персональні історії про їхніх олімпійців: як вони дітками росли, як їх мама в шостій ранку возила на тренування, як вони persevered and overcame the difficulties, але все-одно любили свого песика і молодшу сестричку і т. п. І памʼятаю, як (уже звиклі до такого) телеглядачі-американці були більш-менш ОК з таким підходом, а іноземцям (я це дивився в общазі американського універу з дайверс аудиторією) воно здавалося дивним і нерелавантним.
Але за 30 років більшість світу перехопила підхід америанського тв і кіно, де особиста емпа/симпатія є основним драйвером.

[mprotsenko]

а менш заможні їхні жертви

Не міл'ярдер-продюсер, а співачка-мільйонерка? Камон, бро - це ті сами зусилля по ігноруванню реальних деталей справи, про які я казав вище.



А ось те, про що ти кажеш - це все ж відмінне явище від рефлекторного відчуття себе на місці іншої людини (симпатії чи там інших речей). Ти підкреслюєш важливу фішку, але намагаєшся натягнути на неї сову іншого терміну. Але фішка таки важлива, і на неї варто подивитися - як раз щоб розрізнити від рефлекторних реакцій.




Зверни увагу - в усіх твоїх прикладах йдеться про персоналізацію тих, ХТО НЕ СХОЖИЙ на пересічного глядача. (Мільярдери-мільйонерки, олімпійські атлети, супергерої, джедаї тощо). Тобто це герої НЕ З ПЕРЕСІЧНОГО ЖИТТЯ. І цікавість життям незвичних героїв - як раз явище, що добре відомо.

І що супер-важливо - цим персональним життям незвичних героїв як раз легко і глибоко цікавляться навіть реальні аутисти, яких багато в різних фендомах. Це при тому, що ані на "фізіологичну/рефлекторну" емпатію, ані на симпатію ці аутисти фізично не спроможні.


Підкресленого достатньо, щоб донести мій пойнт? (про те, що ця цікавість персоналіями - принципова різна від "рефлекторної симпатії/you name it")

Corollary - від сюжетів "про життя хлопчиків", які як раз можуть викликати рефлекторну симпатію чи емпатію пересічний глядач як раз біжить. Бо це енергозатратні реакції, на відміну від "подивитися/поцікавитися незвичним життям" - наприклад, відчути себе на місці хлопчика в Аллепо українцю як раз дуже легко. Та що там Аллепо - на місці хлопчика з Дебальцево!

Але якщо відчути цей пиздець - то доведеться щось робити, бо відчуття сильні, якщо не робити, то кришечку поплавить. А що робити? Незрозуміло. Тому краще на всяк випадок не відчувати себе на цьому місці, а спробувати довести собі, що ті хлопчики - вони інші, і з нами цього ніколи не трапиться.

Пригадай, скільки сил на іншування мешканців Донбасу витратила решта українців? Отож і воно...

P.S. І як тут не процитувати Митця?

Розумієте, Мурзік Васильович, людина завжди цікавилася трьома речами. По-перше - своїм калом, по-друге - питками та казнями, і уродами. Дайте їй все це, і вона буде відчувать, шо живе не напрасно. Ми - вчені, питки та казні - то не наше діло, але кал, але уроди...